Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, *21 липня 1906, Санкт-Петербург — †22 лютого 1942) — відома поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась у Петербурзі в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родинi: мати — дочка православного священника; батько Iван Опанасович — знаний фахівець, гідротехнік-практик.
3 1918 року родина мешкає у Києвi. У Києвi Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всi діти повиннi навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
У 1921 році починається голод: Iван Опанасович розуміє, що тим, хто відвідував різнi країни, під час пошуків шпигунів та імперіалістичних агентів буде несолодко та зникає з Києва, обирає для себе Чехію. Архівні матеріали свідчать, що весною 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергієм вирушили з міста до Подебрада у Чехію, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празi. Тут вона знайомиться зi своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним, — з ним згодом і піде на розстріл. Саме у Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга находилася у Польщi — ще з1929 року жила тут, коли у Варшавi померла її мати. Тодi ж настали злигоднi та нестатки: інколи їй доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте тяжіння до Києва жило в її душi постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашинi через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПI і тих місць, які вона колись залишила.
У Києвi Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
У останньому листi з міста Києва вона напише: «…ми йшли вчора ввечерi коло засніженого університету, самi білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зi слів очевидців дізнаємось, що жила О. Теліга в Києвi «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсi. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільнi картини, портрети й iкони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзi її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала на що iде, тікати не збиралася. У приватній розмовi з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
У київському ґестапо О. Теліга перебувала у камерi № 34. Тодi ж відбулася її зустріч із сестрою Лесi Українки, з якою обмовились кількома фразами. На сірім ґестапівськім мурi залишила вона свій останній автограф: вгорi намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.
